makoviy

Пише Інна Сайфуліна:

Була на вручені премії Олекси Гірника. Це саме той Олекса Гірник - український дисидент, політв'язень, Герой України, який на 60-ту річницю проголошення самостійності України Центральною Радою вчинив самоспалення біля могили Шевченка 19 січня 1978 р. на знак протесту проти русифікації.

Претендентів на премії було три: двоє системних політв'язнів - Юлія Тимошенко і Юрій Луценко та контрсистемний Політв'язень - Віталій Запорожець. Підтримати Юлю прийшли депутати БЮТ. Юру Луценка - дружина. А Віталія Запорожця прийшли підтримати мати та півсотні його односельців, Комітет Визволення Політв'язнів та просто пересічні люди, зворушені вчинком Віталія.

Спочатку враження було гнітюче. Нудненько було слухати доповідачів, які відпрацьовували офіційних "політв'язнів" парламентської опозиції, які так довгий час виборювали Україну на посадах чиновників першого рангу - Главмусора та Прєм'єра.

Через півтори години гучних промов перейшли до вручення премій. Першими були вручені премії представникам Ю та Ю. Але коли ведучий, син Олекси Гірника – Евген Гірник зачитав ім'я Віталія Запорожця, зал зірвався в овації. Було надано слово зворушеній матері Віталія Запорожця.

Системний політв'язень Луценко, який був при владі і не зміг покарати свого підлеглого, дільничого села Семиполки Симоненка, що безкарно катував, принижував та гвалтував неповнолітніх дівчат. А Віталій Запорожець поклав одним пострілом край знущанням. Дякувати Богу, що є такі Герої, як Віталій Запорожець!

http://bratstvo.info/ua/aktsiyi/4057-vitaliy-zaporozhets-yak-dzerkalo-oleksi-girnika

( Фото )

Poll #1836912 Вибухи в Дніпропетровську 27 квітня: ваша думка
Open to: All, detailed results viewable to: All, participants: 117

Хто стоїть за терактами в Дніпропетровську?

Реальних версій терактів у Дніпропетровську не так і багато.
А як на вашу думку, хто стоїть за вибухами?
Хай це буде соцдослідженням в інтернет-ЖЖ-аудиторії. Якщо неважко - зашарьте цей пост у себе в блозі.

Звичайно, у сучасному суспільстві немає берлінського муру між поняттям громадянської та етнічної нації. Але очевидним є і те, що українська громадянська нація, що формується, має виразний етнічний характер, бо утворювалася навколо української етнонації. Авторка (А.Колодій - М.) аргументовано доводить важливість наявності у кожній державі свого «етнічного ядра» — головного етносу та більш-менш сформованої «парасолькової ідентичності», що охоплює й інші національні, етнічні та мовно-культурні групи. З таким підходом, як на мене, важко не погодитися.

У світлі наведених вище думок відомих політичних діячів та вчених, скажемо доволі м’яко, дискутабельним є твердження В.Крюкова про те, що світова спільнота для своєї самоорганізації сприйняла принцип нової ідентифікації на основі «інституту громадянства, а не на етнічній ідентифікації». Громадянська нація — це civic, а не citizens’ nation, — абсолютно слушно наголошує вже згадувана А.Колодій. Бо civic — це соціокультурне, а citizens’ nation — політично-юридичне поняття.

Нам же хочуть довести, що етнічна державність — минуле чи вже позаминуле століття, що сучасний тренд — це таке собі космополітичне суспільство громадян-безбатченків, об’єднаних лише паспортом. Тобто, пропонують створювати суспільство «неетнічних» громадян, без українського начала. Виникає просте запитання: а що ж буде його культурологічною основою? Як відомо, порожнім святе місце не буває. Не треба бути академіком, щоб зрозуміти просту істину: за сучасних українських реалій його швидко посяде російський чинник. Ось чому так настирно нам, українцям, нав’язують тези про двомовність, про росіян як «другу державотворчу націю» в Україні («інтелектуальна» розробка російських спецслужб), про неканонічність українського православ’я (може, це Москва хрестила Київ?), про «Русский мир» замість відновлення того самого українського культурного ядра, без якого нація не відбудеться, та безліч інших ідеологічних «цукерок».

Насправді ж ідеться про примітивне фальшування: гаслом про створення вихолощеного, з національної точки зору, поняття «громадянська нація» хочуть де-факто заперечити необхідність створення сучасної української етнічної державності.

А може ми справді відстаємо? Погляньмо, а як же у них, «першородних»?

Останнє напрацювання у цьому напрямку — одна з передвиборних статей В.Путіна «Россия: национальный вопрос» (уявляєте, скільки «светлых умов» над нею працювало?). Кілька принципових, як на мене, її постулатів: стрижень Росії — «русский народ, русская культура», «самоопределение русского народа — это полиэтническая цивилизация, скрепленная русским культурным ядром». «Русский народ является государствообразующим — по факту существования России (цікаво, чи визнають апологети космополітичної «громадянської нації» факт існування України. — В.О.). Великая миссия русских — объединять, скреплять цивилизацию». Вона (цивілізація) «основана на сохранении русской культурной доминанты». Ключову роль при цьому має відігравати освіта: підвищення ролі таких предметів, як «русский язык, русская литература, отечественная история...». Чи потрібні коментарі?

Ну, і вже зовсім риторичним було б запитання, що є культурним ядром, наприклад, французького, німецького чи голландського суспільств. Невже це представники доволі численних там національних меншин чи все ж таки етнічні французи, німці чи голландці?

Отже, досить виправдовуватися, пояснювати комусь, що ми не є слонами чи верблюдами. Натомість, почати продумані, зважені, але невідворотно чіткі та послідовні дії для реального творення нашої сучасної національної державності. Досить театрального заламування рук та тужливого голосіння про трагічну долю і нездійснені мрії!

Слід визначити прості й зрозумілі кроки та етапи наших дій. На мою думку, вони мали б передбачати, зокрема, таке:

— визначитися з «яскравою ідеєю» (Д.Донцов). Такою могла б бути ідея європейського вибору України, яка сьогодні є справді об?єднавчою для всіх регіонів України: визнання європейської перспективи та європейських цінностей і, як квінтесенція, — вступ до ЄС. Верховна Рада могла б ухвалити спеціальний закон конституційною більшістю;

— досягти суспільної згоди з національного питання у формі укладення разом із представниками провідних національних меншин, що живуть в Україні, Декларації національної згоди. Вона могла б закріпити, зокрема, такі головні тези:

а) українська нація є державотворчою та визнається усіма іншими національностями, які живуть в Україні, етнічним ядром сучасної української державності; б) представники усіх національних меншин мають невід’ємні права з розвитку своєї самобутності, мови, історії та культури, які, однак, не можуть ставити під сумнів сутність української державності. Реалізація їхніх прав відповідатиме загальноприйнятній європейській практиці; в) громадяни України будь-якої національності є вільними у виборі свого місця проживання у разі незгоди з таким алгоритмом формування сучасної української держави. Українська влада сприятиме їм у реалізації такого вибору. Перефразовуючи відомий вислів: не можна жити в країні і бути вільним від неї;

— законодавчо (бажано конституційною більшістю) закріпити гарантії як державотворчої нації, так і національних меншин;

— законодавчо (бажано конституційною більшістю) затвердити 10-річну програму національно-державного будівництва в Україні із щорічним контролем її виконання з боку як державних органів, так і громадянського суспільства. Що треба зробити — давно і всім відомо.

Чи це реально? Як на мене, цілком. Потрібна лише політична воля. Ми можемо відносно легко пройти шлях консолідації через реалізацію об’єднавчої мети до формування громадянської єдності, тобто усвідомлення і утвердження себе як українців різних національностей. Одночасно формуватимуться сучасні українська громадянська нація та українське громадянське суспільство, основою яких буде, безумовно, українське державотворче етнічне ядро. Як це є і в Європі, і в Росії. І не треба нам нових «велосипедів».

Повністю тут